Віктор Кардаш, 32 роки. До війни був учителем танців. Доброволець. Поранений в с. Урзуф Донецької області. Хобі: музика.
Здавалося, його молоде життя, яке тільки-но почалося, розчахнула навпіл війна, що спалахнула влітку 2014-го. Але морпіх Віктор Кардаш до свого тяжкого поранення встиг пройти вишкіл армійським життям серед таких же відчайдухів, як він сам, і мужньо прийняв виклик невблаганної долі.
Відтоді, а саме з 28 вересня 2015 року, збігло більш ніж три місяці, а Віктор все не йме віри, що відтепер усе своє життя до останку пересуватиметься на протезі, – ноги йому пошматувало осколками від АГС, котрий розірвався поряд. Лікарям вдалося врятувати ліву ногу, а от щодо правої їхній вердикт був невтішний. Пішла загальна інтоксикація, і нирки почали відмовляти. Після консиліуму Віктору відверто сказали: або житиме десь місяць-півтора, або ампутація як єдиний засіб зберегти життя взагалі. Боєць вибрав для себе друге.
Не уявляв собі, що найважче попереду, – не стільки фізичні відчуття, а з ними зміни настрою, скільки думки, що мало не розривали голову.
Лежачи тут, у госпіталі, часу було вдосталь, аби розмірковувати й згадувати… Здебільшого розмірковувати… «Чи знав, як усе це станеться і що будуть саме такі наслідки? Я думав над цим питанням… Правду кажучи, те, що мало статися – те й сталося. А взагалі я знав! Звідки? У мене є друг, він екстрасенс – і ось він мені, ще на навчанні, сказав таке: «Ти втратиш ногу». Та я не повірив. Зізнаюсь більше – друг навіть сказав, що в мене саме правої ноги не буде, але запевнив: «Ти переживеш – встоїш, не зламаєшся». Можливо, тоді до слів мого друга я не прислухався серйозно – наша з ним розмова відбулася рівно за місяць до вибуху. Пам’ятаю, ще він казав про долю, якої не уникнути. Що буцімто є дві долі – є та, яку можна змінити і на яку можна вплинути, а є та, яку, якщо її зміниш, то загинеш». Ось ті слова про ту, другу долю мені пригадалися після вересневої пригоди на полігоні – в машині, коли мене везли чотири години до Маріуполя в госпіталь. А пізніше – уже в госпіталі, після ампутації… Коли відкинув ковдру, дивлюся – а ноги немає!.. Відтяли аж за коліно. Спершу не знав, що його робити… З розпачу майнула думка вкоротити собі життя… і одразу подумав про своїх батьків: як же вони будуть без мене, якщо я щось із собою вчиню?.. Потім трохи заспокоївся. Тут, на Сході, така біда трапилася з багатьма моїми побратимами, люди живуть якось, тож і я витримаю. І для себе вирішив: житиму!
Взагалі, вважаю, мені ще й пощастило. Он хлопці з передової повертаються зовсім скалічені – без рук, без ніг, не бачать, не чують… У кого як… Хтось наразився на міну при дорозі – зачепив розтяжку, і ось маєш собі!
А я лишився живий, зрячий… дарма, що без ноги, тим паче, що в мене все попереду. Справді, війна відкрила мене зовсім іншого, нового… Поранення докорінно змінило мене самого і моє життя – я зустрів нових друзів, відданих, справжніх. А ще – у мене знайшлася наречена! І я, повірте мені, заради неї, знову затанцюю, як колись. Адже я займався хореографією, у 23 роки навіть зайняв перше місце в рідній Миколаївській області. Танцював усе – і хіп-хоп, і танго, і румбу, і наші козацькі танці. І танцюватиму – присягаюсь! І ще в мене є мрія, заради якої зціплю зуби, а волю стисну в кулак, – хочу найближчим часом поїхати до Лондона. Чому саме туди? Не хочеться хизуватися, але я заочно закохався в це місто – а все через справжніх англійців… Я з ними зазнайомився під час… не повірите! – …зйомок серіалу «5 баксів…», спільного фільму Великобританії та України, де я грав пацієнта, пораненого, тобто самого себе. Тож часу журитися нема… Я вже навіть сайт власний розробив – «Разом ми сила». Виклав свою історію – як отримав поранення, як уперше відчув фантомний біль і, головне, – даю життєві поради, як то кажуть, вистраждані, а тому й безцінні для новачків та слабкодухих. І взагалі, якби не біда, то й не знав би, яке ж насправді життя розмаїте й цікавенне!
"Я танцював усе – і хіп-хоп, і танго, і румбу, і наші козацькі танці. І танцюватиму – присягаюсь!" – запевняє 32-річний Віктор Кардаш, що до війни був учителем танців. В АТО пішов добровольцем. Отримав поранення в с. Урзуф Донецької області.
Фото: Олександр Мордерер; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера
.jpg)
Обкладинка блогодійного номера «Viva! Переможці». Придбати спецвипуск можна тут: https://viva.ua/viva_peremogtsi.html. Усі кошти з продажу спецвипуску «Viva! Переможці» підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.
Соціальний мультимедійний проект "Переможці" є спільною ініціативою Телевізійної служби новин ТСН на телеканалі 1+1 та Viva! Лучший журнал о звёздах і реалізується за підтримки благодійного фонду Save Lives Together" та громадської організації pidmoga.info, а також клініки Valikhnovski medical center - clinic 311. Проект розповідає про історії бійців АТО та волонтерів, які втратили кінцівки під час подій на Сході України. Його основою стала серія фотографій відомого українського фотографа Олександра Мордерера та арт-директора Тетяни Рубльової, який демонструє, що люди з протезами – повноцінні члени суспільства, які, як і інші громадяни, є щасливими, красивими та повними сил для нового життя. В 2016 році фотовиставка буде представлена в кількох містах США та Канади. Куратор проекту - Соломія Вітвіцька, телеведуча новин ТСН на 1+1.
Viva! Лучший журнал о звёздах презентує спецвипуск про 18 дивовижних історій героїв. Всі кошти з продажу підуть на розвиток сучасного протезування в Україні.
Партнерами проекту є також телеканал UKRAINE TODAY, "Феєрія Мандрів" та Yakaboo, Romantik SPA Hotel.
Команда мультимедійного проекту VIVA! Переможці:
Іванна Слабошпицька, редактор журналу VIVA!; Соломія Вітвицька, ведуча новин ТСН, канал 1+1, волонтер; Олександр Мордерер, фотограф; Тетяна Рубльова, ард-директор студії Олександра Мордерера; Анна Гвоздяр, волонтер; Тетяна Захарченко, візажист; Віталій Панасюк, оператор, канал 1+1; Андрій Ушенко, асистент фотографа; Ірина Пилипенко, благодійний фонд SaveLives Together.
